| Головна » Статті » Цікаві статті |
Інтерв'ю полковника міліції у відстаці Василя Семеновича Максиміва
| Найцікавіше, мабуть, буде ще попереду: коли Василь Максимів нарешті видасть свою книжку, яка, без сумніву, стане бестселером на теренах Прикарпаття. Адже її автор — Василь Максимів великий шмат свого життя віддав карному розшукові, а останні вісім років службової кар’єри, з 1992-го по 2000 рік, очолював цей підрозділ на рівні УМВС в області. До речі, він чи не найбільше, порівняно з іншими начальниками обласного карного розшуку, перебував на цій посаді. Отже, згадати і розповісти йому є про що. Тим більше, що йому довелося працювати в ті нелегкі роки перемін, коли країна стрімко бідніла, на противагу зростала вулична злочинність, набрали сили і почали активно діяти організовані злочинні угруповання. З’явилися такі нові для нас види злочинів, як рекет, убивства на замовлення. До речі, випадки насильного позбавлення життя людей стали траплятися частіше і вони відрізнялися більшим цинізмом та жорстокістю. Саме Василю Семеновичу на посаді начальника управління карного розшуку УМВС в області разом зі своїми оперативниками довелося працювати над розкриттям чи не найбільш резонансного і страшного злочину того часу — вбивством родини Г., коли поряд з двома дорослими жертвами недолюдків стали двоє маленьких дітей. ...Щоправда, інтерв’ю з ним почнемо з іншого. Мене завжди цікавило, що впливає на вибір цієї нелегкої, небезпечної та доволі часто невдячної, але такої потрібної нам професії міліціонера у тих людей, котрі потім стають асами своєї справи. Як розповідає сам Василь Максимів, це сталося, так би мовити, на рівні спортивного азарту. Щось подібне до парі уклали з товаришем: а чи вступимо? Спершу, звичайно, подалися до Івано-Франківської тоді ще школи міліції. Та з’ясувалося, що там готують дільничних. А хлопцям хотілося чогось більш романтичного. А що ще може бути в міліції, як не професія «опера». Не знаю, що уявляли вони насправді про складність цієї роботи. Та, маючи бійцівський характер (скажімо, Василь Максимів серйозно займався боксом), труднощів не боялися. Додамо — ще й голову мали на плечах. Хоча й були після армії, але перший екзамен здали на чотири, а другий — на п’ять, набравши чи не найбільше балів серед абітурієнтів. «Наш курс був перший, на якому готували суто сищиків, — з гордістю згадує Василь Семенович. Він ще не раз вживатиме це слово, котре, на жаль, не має у нас точного відповідника. Найбільше відповідає — «пошуковець», але воно не передає того глибинного змісту, притаманного специфіці роботи оперативника карного розшуку. Залізничний квиток допоміг розкрити злочин Після закінчення навчального закладу Максиміва посилають за направленням на роботу до Надвірни на посаду оперуповноваженого відділення карного розшуку. Запитую, чи пам’ятає він перший злочин, який довелося розкривати. «Як не пам’ятати, — усміхається Василь Семенович. — Такого ніколи не забудеш». І починає розповідати, демонструючи чудову пам’ять, хоча з того часу минуло понад три десятка літ, але називає не лише село, в якому сталася та подія, а й прізвища потерпілої та її кривдників. Отже в одному із сіл обікрали старшу жінку. Хоча, як тепер згадує мій співрозмовник, поняття «старша» доволі відносне. Потерпілій було трохи більше сорока років, але для молодого опера тоді це був поважний вік. Коли приїхали на місце злочину, то жінка, а вона працювала в Івано-Франківську в товаристві сліпих, підказує нам — шукайте паспорт або комсомольський квиток. Мовляв, її на роботі запевнили, що злодії обов’язково мали загубити котрийсь із цих документів. «І ось ми шукаємо... — з усмішкою розповідає Максимів. — Щоправда, паспорта чи квитка на місці пригоди не знайшли. іншими шляхами врешті-решт вийшли на групу бахурів з одного із сусідніх населених пунктів. і як почали ми ту «чорну кішку» розкручувати, то вийшли на цілу серію крадіжок, що їх скоїли вони як у своєму селі, так і в сусідніх». Найважчий для розкриття злочин за час роботи Василя Семеновича у Надвірні був пов’язаний із завданими уже дійсно старенькій жінці тяжкими тілесними ушкодженнями, які призвели до смерті потерпілої. Її знайшли біля залізничної колії. На землі було видно сліди того, що тіло тягли. Як з’ясували «опери», зловмисник протягнув бабцю вздовж 40 електроопор — з добрий кілометр. Потерпіла, яка через кілька днів померла в лікарні, вказала на свого кривдника — молодого жителя того ж села, звідки була й вона. Вони того дня обоє пасли корів, щоправда, на значній відстані одне від одного. Та у хлопця виявилося залізне алібі. Він постійно був у гурті з іншими пастухами. «Проте, — каже Василь Семенович, — усе ж він був ідеальною кандидатурою на злочинця. Найперше, на нього вказала потерпіла, до того ж перебував неподалік від місця нападу на жінку. і може, якісь недосвідчені «опери», як це інколи трапляється, стали б просто вибивати потрібні показання...» Перевіряючи алібі юнака, оперативники все більше переконувалися, що він не причетний до злочину. Не тільки однолітки, але й старші люди свідчили, що хлопець нікуди не відлучався з пасовиська. Однак у процесі розслідування правоохоронці довідалися від місцевих жителів, що у підозрюваного є брат, разюче схожий на нього. Він навчався в профтехучилищі у Чернівцях. Щоправда, у день скоєння злочину його в селі ніхто не бачив. Проте працівники карного розшуку все ж навідалися до парубка за місцем навчання. Дійсно, його тяжко було відрізнити від брата. Та хлопець стверджував, що він увесь час пробув у Чернівцях, нікуди не виїжджав, про напад на жінку нічого не знає. Але коли у нього провели обшук, то знайшли доволі вагомий доказ — залізничний квиток до села, дата на якому збігалася з датою скоєння злочину. і, врешті-решт, він змушений був розповісти правду. Про те, що юнак приїхав додому, не знав навіть його брат. Ніхто його не помітив, коли він зійшов з потяга і пішов додому. Дорогою й побачив одиноку бабцю, яка пасла корову. Скориставшись цим, молодик накинувся на стареньку та зрвалтував її. Але жінка, на свою біду, сказала кривдникові, що впізнала його. Зловмисник, перелякавшись, вирішив убити бабцю. Він потягнув її уздовж колії, подалі від місця події, маючи намір кинути під потяг, інсценізувавши нещасний випадок. Однак коли поїзд з’явився, молодик уже настільки вибився із сил, що просто не зміг покласти її на рейки, тож покинув у багнюці, сподіваючись, що жертва сама помре. Рекет під прокуратурою Ці та інші успіхи молодого оперативника не залишилися непоміченими. Найперше, вже через рік роботи йому дали квартиру. Зауважимо, що на той час Василь Максимів уже мав сім’ю, бо одружився ще під час навчання. Народилися діти — дочка і син. Через деякий час Василя Семеновича перевели на посаду слідчого. На цій посаді він розслідував і довів до суду дві справи. Однак своє покликання все ж бачив тільки в карному розшуку. Щоправда, тепер уже в обласному управлінні міліції, де йому якось сказали: «Ну скільки будеш звичайним «опером», йди вчитися далі». Спершу Максимів закінчив Київську вищу школу міліції, а з часом і найвищий міліцейський навчальний заклад тоді ще СРСР — Академію внутрішніх справ у Москві. До речі, з ним училося чимало наших земляків, котрі потім займали високі посади в правоохоронних органах... Ми знову повертаємося до розмови про злочини, зокрема до випадку з бабцею. Чому молодик так жорстоко повівся з нею? — Люди в такому віці, особливо неповнолітні, дуже бояться кари за скоєне, тому й забивають потерпілих до смерті, аби ті не заявили в міліцію, — пояснює Василь Семенович. — Ми якось проаналізували, що найжорстокіші злочини в нашій області скоювали групи молодиків віком до 25 років, може, трохи більше... Він зокрема наводить приклад уже згаданого вбивства родини Г., ще один резонансний злочин, котрий також сколихнув область, коли двоє молодиків після довгих знущань по звірячому вбили двох братиків у Калуші. Василь Семенович пригадує, як тяжко розкривалися ці злочини, яким чином здобувалася інформація, закріплювалися докази. За браком місця не зупинятимуся на цьому. Та, зауважу, з тіє розмови зрозумів, що робота «опера» — це не лише недоспані ночі, «прес» керівництва, яке вимагає розкриття злочину, а й інтуїція, точніше талант, котрий дозволяє знайти слід злочинця там, де, здавалося б, повна цілина. і, до речі, це колективна праця, але трапляється, що не завжди лаври дістаються тим, хто доклав найбільше зусиль. Василь Семенович згадує моменти, коли його підлеглі, бувало, запевняли, що підозрювані, яких вони «розробляли», непричетні до злочину. «Добре, — погоджувався Максимів, — пиши доповідну». Опер не наважувався на це. «Отже, мав сумніви, — коментує Василь Семенович. — А якщо маєш сумніви, то працюй далі». І виявлялося, що інтуїція начальника обласного карного розшуку не підводила. Поряд з убивствами набирала обертів організована злочинність. Ще не було в міліцейській структурі такого підрозділу, як управління по боротьбі з організованою злочинністю, і чи не перший гучний випадок рекету розкрили «опери» з карного розшуку, яким керував Василь Максимів. Це трапилося в Калуші. — То була група такого собі Л. Досі пам’ятаю цю огидну пику. Ми отримали інформацію, що бандити, так би мовити, «наїхали» на одного підприємця, вимагаючи у нього п’ять тисяч доларів. Як на ті часи, сума чимала. За нашими даними, передача грошей мала відбутися на площі навпроти... районної прокуратури. З працівників оперативно-пошукового відділу сформували групу. В експертно-криміналістичному центрі дістали відеокамеру і влаштували засідку. Взяли злочинців, як то кажуть, на гарячому. Це був перший випадок в області, коли затримали таку серйозну групу рекетирів, причому з фіксацією на камеру. Потім з Києва похвалили: молодці, мовляв, хлопці. Пригадую, сиділи на нараді, тоді ще у нас Василь Павлик керував областю, і один з міністерських каже до нього: «Подивіться, мовляв, як хлопці добре спрацювали, а вони навіть камери своєї не мають. Питань немає, ми виділимо для карного розшуку відеокамеру». Свого слова дотримав. Прийшло аж дві. Однак жодна з них до карного розшуку не потрапила... Зрештою, Василь Семенович знову повертається до спогадів про затримання рекетирів. Операція відбувалася серед білого дня в доволі людному місці. Очевидці цього були вкрай здивовані. Серед людей поширилася чутка: прокурора, мовляв, викрали. Адже, нагадаємо, затримували бандитів поблизу районної прокуратури. Та й сам прокурор вибіг на вулицю збентежений. «Що сталося?» — запитує. «Нічого. Групу взяли», — відповів Максимів. Чужі серед своїх "Ми про цю операцію нікого не повідомляли, навіть колег із місцевої міліції, — пояснює Василь Семенович і, хвильку помовчавши, додає: — Може, й добре, що так зробили..." І з цієї фрази наша розмова переходить на доволі цікаву тему про ті моменти, коли ефективній боротьбі зі злочинністю заважали самі ж... правоохоронці. Скажімо, Максимів розповідає про такий випадок. Взяли вони якось злочинну групу. За ними, як нині пригадує, рахувалося близько десяти розбійних нападів, інші злочини. Зрозуміло, що цьому передувала певна оперативна робота, результати якої були відомі декому з керівництва. і сталося так, що саме тоді в одного з тих чинів ремонт у квартирі робила мати доволі серйозного фігуранта того угруповання. Він і попередив жінку: хай син тікає, бо сищики мають його посадити. — Ми потім два місяці мордувалися, поки вдалося його затримати, — каже Максимів. Ще одна історія пов’язана із затриманням іншого бандитського угруповання в Галицькому районі, котре, як потім з’ясувалося, також мало намір займатися вимаганням, розбійними нападами на бізнесменів тощо. Оперативна група їхала тоді до Рогатина на розкриття одного зі злочинів, коли їх повідомили, що співробітники ДАі зупинили автомобіль, в якому була зброя. А насправді там був цілий арсенал, серед якого й німецький автомат часів Другої світової війни «Шмайсер». Про цей випадок повідомляло чимало засобів масової інформації, хвалили «даішників»... «А якщо розібратися по суті, — каже Василь Семенович, — то почати треба з того чергового райвідділу, котрий, отримавши сигнал, що в кукурудзі поряд із дорогою, на обочині якої був припаркований автомобіль, пиячить якась компанія, може, й дівок рвалтує, спрямував туди патруль державтоінспекції. Але головну роботу зі збирання доказів їх злочинної діяльності, в тому числі й тих, котрі потім дали привід пред’явити їм звинувачення у бандитизмі, провели працівники карного розшуку». Та це один момент. Суть іншого в тому, що стало відомо про причетність до цієї групи власника однієї зі станцій техобслуговування міста. Провели у нього вдома обшук, знайшли ще один автомат. Але оформили це не як вилучення, а як добровільну видачу зброї. «Це ж різні речі, — коментує Василь Семенович. — Якщо за перше передбачено кримінальну відповідальність, то за друге хіба що оштрафують. Звідки така поблажливість? Міркую, зрозуміло звідки. Чоловік ремонтував автомобілі і, мабуть, мав у нашому середовищі своїх людей...» Династія «оперів» Чим більше розмовляємо з Василем Максимовим, тим більше хочеться говорити ще. Він, по суті, енциклопедія чи, радше, живий підручник для нинішніх оперативників. Щоправда, наразі він директор юнацької спортивної школи. Та, думаю, яким би цінним був досвід його роботи для нинішніх курсантів Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ України. Але практично нікого з тих «старих оперів» туди не запрошують. і в управлінні вже немає тих людей, з якими працював ще вісім років тому. Відчувається гіркота в голосі Василя Семеновича, але втішає його те, що династію «оперів»-Максимових продовжив його син Віталій. Як і тато, він почав свою роботу в органах з рядової посади в оперативно-пошуковому відділі управління карного розшуку. Потім було Оболонське управління внутрішніх справ міста Києва, де хлопець знову ж таки займався оперативною роботою. А нині він уже працює в Міністерстві внутрішніх справ України. Коли я запитав свого співрозмовника, як він, знаючи, що таке професія сищика, не відмовив свого сина від цього, Василь Семенович, мабуть, вперше не знав, що відповісти. Як мені здається, для нього просто немає різниці між професією «опера» і життям. Джерело: http://pravda.if.ua/news-7345.html | |
| Переглядів: 568 | | |
| Всього коментарів: 0 | |